День шостий. День Нелажезності. В мене так файно в кімнаті, шо я як на курорті. На вулиці так свіжо, шо аж холодно. Вчора відвідала Лівий берег. На Лівому березі метро ходить по верху, як поїзд. Я знову відчуваю запах підземки, що мене насолоджує. На лівому березі в районі Ленінградськой площі громадні страшнющі переходи. В них не страшно і не моторошно, в них класно і ссикотно, бо вони великі і довгі і широченні і темні і нема нікого. Їх там багато. Київ вражає своєю величчю. Вчора було свято "Підняття прапора", шоб я знала. В Києві багато різних красивих місць. Тут не треба щось шукати, щоб насолоджуватись, бо прекрасно повсюди, дякувати й дякувати, шо я сюди попала. Хожу улибаюсь наче навіжена і іноді аж плачу, чи то від щастя, чи то від вітра, чи від чогось ще. Особливо мене радують різні музиканти простонеба на площах і вулицях, з акустичними справжніми бандурами, сопілками, флейтами, бубнами тощо. Вчора слухала ансамбль якоїсь музичної школи на мінській, там тітонька матюків багато казала, про якусь манделу і про ще шось, шо я сиділа тріщала з неї. Такий концерт. Ще й співали. Молодці люди. А справи мої поки заморожені, бо свята і то добре. Набираюсь сил і добра, бо Великі справи потребують багато добрих сил.